Онлайн книга І будуть люди

Посвітила на схід веселими очима, спитала в Оксена:

— Братику, молока теж узяти? — І коли Оксен відповів, що не треба, обійдуться і сирівцем, сестра поснувала дві темні доріжки до гарби, обсипаючи ноги росою.

Коли вже впрягли кобилу Мушку (жеребця і ще одного коня забрали оті голодранці), з хати вийшов скоцюрблений дід. Притримував обома руками штани, бо обірвався очкур. Штани звалювалися із висохлих на корінь сідниць, та дід поспіхом дріботів до гарби, трусив пожмаканою бородою.

— Заждіть, і я з вами!

Хлопці пирснули в кулаки, Оксен досадливо сказав:

— Та куди вже ото вам їхати, діду! Сидіть уже вдома та грійте кості…

Але дід упертою дитиною пхався на гарбу: штани, чіпляючись за дошки, сповзали йому аж на почорнілі литки.

Хлопці вже відверто сміялися, Олеся, гасячи сміх, одверталася почервонілим обличчям, Оксен же іще пробував умовити старого:

— Хто ж за хазяйством догляне, як ви з нами поїдете?

— Хай он Альошка лишається!

Дід уже видряпався на гарбу, вріс у дошки сучкуватим задком, вчепився посинілими руками в полудрабок — умреш — не відірвеш! Оксен тільки плюнув, послав Олексія за сіном — підмостити під старого йолопа, щоб не розтрусилися кості, і зраділий син припер такий оберемище, що його вистачило б на повну гарбу.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — закричав на нього Оксен.

— Та ви ж казали, — виправдовувався той.

— А худобу — чим годувати будемо? — вже зовсім розсердився Оксен. — Чи твою дурну голову замість сіна до ясел впхнемо?.. Неси назад, та не труси по дорозі, бо вам тільки тюкни.

Оксен надібрав трохи сіна, помостив на дошки.

— Сідайте, діду, сюди, бо вас там розтрусить.

Поки виїхали з двору, вже зовсім розвиднілося. В небі ще не відстоялася нічна каламуть, воно було якесь безбарвне та зблякле, як вода під час повені. Де-не-де блимали зірки, але й вони швидко гасли, опускалися в імлисту глибизну, як прив’ялі листочки. Тільки місяць наставляв ще на сонце надломлені роги, пробував його налякати, а сам уже задкував-задкував за своїми зоряними чередами, що побрели на інші пасовиська.

Червоне, веселе, ясне — сходило сонце. Клало чіткі свіжі тіні, вигравало в росяних травах такими веселковими спалахами, що аж боліло в очах. В тому ранковому світлі хліба стояли урочисті й замислені, як воїни перед останньою битвою: шикувалися один до одного гінкими стебельцями, схиляли важкі свої голови, повні золотого зерна, торкалися один одного колючими вусиками, наче казали останнє «прощай».