Онлайн книга І будуть люди

Та відразу ж звела їх у пряменький шнурочок і, відчайдушно пострілюючи очима, низенько вклонилася, аж коси торкнулися долівки:

— Здрастуй, мій голубе, здрастуй! Спасибі ж тобі, що не забув, завітав до моєї убогої хати! Та чого ж стоїш? Бери мерщій кочергу та й скач, Васильку, до мене: я вже тебе і без калача пригорну та поцілую!..

Ганжа тільки бровою повів — парубків так і видуло з хати! А дівчата шамоть-шамоть та за ними! І всі оті п’яні веселощі потяглися услід — сумовитою, осиротілою пусткою враз дихнула удовина оселя.

І Марта вже не посміхається; якийсь здогад, якесь боязке сподіваннячко зарожевіло в її очах, трепетно лягло на вуста.

Кинула чарку, пожбурила віхоть, метнулась за ковдрою та й давай завішувати вікно.

— Що ти робиш, Марто?

— Я зараз, Васильку… Зараз…

І дрож б’є її тіло. І тремтять, не слухаються її руки: ковдра зсувається та й зсувається із вікна — не зависа на цвяшках.

— Облиш оте, Марто. Не за тим я прийшов.

Мартині руки зламано опадають донизу. Сповзають по лутках долонями, хочуть затриматись, та не можуть.

— Так чого ж ти прийшов? — І голос у неї вже не дзвінкий, а охриплий, посірілий, змучений.

— Хочу поговорити з тобою серйозно. Тільки не знаю, чи вдасться…

— Чого ж?

— Бо ти п’яна, Марто.

— А тобі це диво, Васильку? — запитує Марта, підступаючи до нього. — За ці три роки міг би і звикнути. То п’яна од щастя була, тепер — од горя.

— Я серйозно, Марто, — перебива Ганжа.

Та Марта раптом обхоплює його за шию гарячими, мовби з вогню вихопленими, руками, тулиться жагучим, зголоднілим тілом, тягнеться очима до його очей, губами до його губів, шепоче, немов у забутті:

— Васильку, любий, хороший… Кинь її, кинь! Що ти знайшов у ній? Чим вона тебе приворожила? Та чи вона тебе так полюбить, так приголубить, як я?.

Застуканий зненацька, Василь одриває, розводить їй руки, вивільняється з обіймів:"

"— Марто, облиш! Марто!..

Аж тоді, як одступив до порога, ще й надів картуза, наче картуз отой мав захистити од молодиці, лишень тоді трохи отямилась Марта.

— Не хочеш… А я, дурна, все надіялась. Чекала… Думала: прийдеш…

— Бачиш, прийшов, — невесело мовив Ганжа.

— Краще б ти й не приходив!

— Я б, Марто, і не приходив — сама в тому винна.