Онлайн книга І будуть люди

І людській комашні, що з інших країв заповзала на ці простори, лишалося тільки дивуватись: які ж титани могли отут жити? Які хоробрі духом звитяжці відважувалися заселяти цей простір, де не сховаєшся ні від злої кулі, ні від гострої шаблі, не відгородишся річкою, лісом, горами, а хіба що власними грудьми. Хто вони, ті перші, що, знехтувавши безпекою, насміявшись із смерті, проорали першу борозну, вкинули перше зерно, поставили перший курінь, огороджений степовими вітрами, посадили першого явора, гінкого й високого, аби здалеку видно було: тут живе той, хто не боїться нікого?

Хто вони? Хто?

Даремно допитуватись.

Мовчить небо, мовчить степ, мовчать високі козацькі могили…

Поселилася Таня із сином у Приходьків — не в Івана, у якого ніде й пальцем ткнути (дітвори, як гороху, так і підкочуються під ноги), а в старшого, Миколи Васильовича, або попросту — Васильовича, як звикли величати його в селі.

Тому, щоб стати на квартиру саме в Приходька, а не в кого іншого, було кілька поважних причин.

Перш за все — недалеко од школи. Не треба добиратися аж на край села, та ще як уночі, або коли задощить, або закрутять віхоли. П’ять хвилин ходу — і Таня вже дома. По-друге, окрема, через сіни, кімната. Невелика, зате світла й затишна. Дівочий цнотливий дух ще не вивітрився звідси. Тиждень тому вибралась із неї Приходькова дочка, віддавшись у сусіднє село за чубатого парубка.

— Закрутив, зовсім геть світ закрутив: пішла й не оглянулась, — розповідала Палажка Данилівна, дружина Миколи Васильовича, показуючи Тані кімнату.

І по-третє, що найбільше спокусило Таню, це можливість харчуватися разом із господарями.

— Що нам, те й вам, — сказала Данилівна, розпускаючи лагідні зморшки довкола очей. — А ви не стісняйтеся: чи молочка, чи маслечка, чи медку — слава богу, своє, не куповане.

Коли ж Таня заїкнулася про ціну, господиня замахала руками:

— Та господи, що ж про це наперед говорити! Поживете, побачите, мо’, іще вам у нас і не сподобається… Правда ж, старий?

— Ти краще, стара, сип борщ та запрошуй Олексіївну з малим до столу.

І хоч Данилівна запрошує щиро до столу, навіть стільця підставляє, Таня його спершу побоюється: не день і не два звикатиме до суворого, рідко коли усміхненого обличчя господаря, все їй здаватиметься, що Васильович сердитий та невдоволений.