Онлайн книга І будуть люди

Кілька років жив байбаком: полював по непролазних байраках звіра, ставив по озерах ятери, закидав на річці, яка була тоді ще повноводою, сіті і не хотів знати ніякого в світі начальства, крім бога на небі, та й з тим, здається, не дуже панькався.

Якось зустрівся йому на вузенькій дорозі панок: пан — верхи, пращур — пішки. Став посеред дороги, як дуб, шкварчить поцяцькованою люлькою.

— Ти що, хлопе, не бачиш, хто перед тобою?! — закипів відразу панок, наїжджаючи конем на козака.

— Та щось таки бачу, — вийнявши із рота люльку, відповів мирно козак. — Тільки дуже дрібне. Ніяк, пробачайте, не розберу: г…но чи людина.

Оскаженілий панисько махнув нагаєм та й збив смушеву шапку із голови пращура."

"— А це вже, пане, так не годиться, — не втрачаючи спокою, мовив козак. — Ну, якщо вже хочете похристосатись, то в нас, на Січі, отак, пане, чоломкались! — За цими словами пращур засунув люльку в кишеню, згріб панка з коня, спеленав його у залізних обіймах так, що в того аж очі рогом полізли, — Христос воскрес, пане! — та й хряснув паном об землю.

Спробувавши отого козацького поцілунку, гоноровитий пан відразу ж втихомирився: лежав, закотивши очі під лоба.

А пращур навіть не глянув на нього: підняв свою шапку, обтрусив її від пороху, дістав знову люльку, встромив до рота та й пішов своєю дорогою.

Згодом пращур одружився: привіз собі жінку — полячку десь аж із Наддністрянщини, з широко розставленими блакитними очима, з маленьким, як у ляльки, ротиком, таку тендітну та делікатну, що сусіди не раз казали, ніби пращур носить її в себе за пазухою. Полячка ж, однак, незважаючи на свою тендітність, швидко залигала старого козака, бо мала таку ж вогнисту душу, таку ж бунтівничу та неспокійну натуру: разом з ним гасала по степах, ганяючи звіра, вміло орудувала веслом на хисткій душогубці, влучно стріляла з невеликого мушкета, збиваючи птицю на льоту, і здивовані люди, похитуючи головами, подейкували, що чорт таки знайде собі чорта до пари, хай навіть для цього йому доведеться стоптати сім пар чобіт.

Весняними вечорами брав пращур свою дружиноньку на могутні руки, ніс її в степ — на високу половецьку могилу.