Онлайн книга І будуть люди

Десь повзали в залитих смердючою тванню шанцях його земляки — «расєйські солдатики», бігли в атаку, падали, захлинаючись власною кров’ю і невикричаним криком своїм, зависали на колючих дротах, догнивали у братських могилах, стогнали в шпиталях і здихали від голоду в бараках для військовополонених. Десь згинався біля вагранки, що пахкотіла пекельним жаром, Василь Ганжа, який не захотів після каторги повертатись додому, подався шукати кращої долі на Донбас. А він, Оксен Івасюта, стоїть на своєму полі, посеред своїх вимріяних ста десятин, і ніколи ще йому не дихалося так вільно та легко, і вже нові спокусливі думки в’ються йому в голові, затуманюють її приємним прозорим серпанком.

— Господи, не введи во іскушеніє… — звично шепочуть Оксенові вуста, бо подвоюються, потроюються в уяві отари овець, коні й воли, корови й свині, що й так виповнюють його велике подвір’я.

То були найщасливіші хвилини в Оксеновому житті, і вони закарбувалися в його серці живим, нев’янучим спогадом.

А потім усе почало валитись, переміщуватись, наповзати одне на одне, як під час весняного скресання криги, коли міцна та надійна, здавалося б, поверхня ріки враз поповзе, затріщить, захитається у тебе, під ногами, все швидше й швидше посуне вниз, за течією — і горе тобі, необачна людино, коли ти не встигнеш добігти до берега, відшукати хоч клаптик надійної тверді! Вмить зімне тебе, зломить, затре поміж кригою, захлесне чорною, як пекельна смола, водою, ошпарить холодним окропом, і тільки твій розпачливий пташиний крик проячить над страшним шумовиськом — оглянуться люди, а там уже й сліду від тебе немає, лише наповзають, лізуть люто крижини та кипить розлючена вода.

Свирид Івасюта був перший, кого зачепив той страшний льодохід.

Ще в шістнадцятому по глибоких яругах та глухих хуторах почали гуртуватись «зелені» — перші ластівки неблагополучного становища на фронтах. Більшість із дезертирів просто собі переховувалися — відсиджувалися до кращих часів, а частина, озлоблена, розкладена фронтом, гуртувалася в банди, виходила на дороги із «бонбами», обрізами та «гвинтами», а часом і кулеметом, зустрічала і пішого, й кінного, а згодом починала шастати й по хуторах — витрушувати душу з багатих дядьків.