Онлайн книга І будуть люди

І в Гінзбурга, що проводжав його примруженими очима, помітніше затіпалася права щока.

— Зараз він тобі дасть! — сказав секретарю на вухо Ганжа.

Так, у Ляндера були поважні причини виступити із запереченням деяких положень у доповіді секретаря повіткому («Деяких, зрозумійте мене правильно, товариші комуністи, тільки деяких»). Отих, де товариш Гінзбург піддав критиці очолюваний ним апарат, а разом і його, начальника повітового управління ДПУ. На останньому Ляндер зробив особливий наголос. Не мав сумніву, що присутні зрозуміють, яку установу насмілився критикувати Гінзбург.

Однак Ляндер і не думав гніватися. Ляндер демонструє взірець партійної дисципліни та скромності і сприймає будь-яку критику, якщо вона, звичайно, справедлива. Але якщо критика несправедлива, якщо вона шкодить нашій загальній революційній справі, якщо вона врешті-решт спрямована проти пролетарських принципів, тоді вже пробачте… Тоді він, Ляндер, життям накладе, але ніхто, — чуєте? — ніхто його не зіб’є з революційних позицій!

— А ти конкретніше можеш? — не витримав Гінзбург.

Ляндер може й конкретніше, хоч зовсім не вважає, що досі не говорив конкретно. Ляндер, товариші комуністи, звик завжди різати правду в очі, якою б гіркою та правда не була…

Григорій Гінзбург жив у невеликій кімнаті разом із своїм старим татом. Навпроти, через сіни, в двох більших кімнатах мешкала родина залізничника. Ще в час війни, коли Григорій відсиджував своє у в’язниці, найняв старий Ісаак оту кімнату та в ній вже й діждався сина, що повернувся із громадянської секретарем повіткому.

— О, тепер ваш син таке велике цабе, що до нього вже й не доступишся! — говорили Ісаакові знайомі.— Тепер він уже перевезе вас туди, де колись жив городничий.

Ісаак тільки знизував зніяковіло плечима. Його, що весь вік проходив, згинаючись та вклоняючись, аж лякала запаморочлива синова кар’єра. Легко сказати: секретар повіткому! Найперша людина на весь повіт, вище навіть, аніж колись був поліцмейстер, якого Ісаак у свій час за одне тільки спасибі обшивав із ніг до голови, не беручи за те ні копієчки! Й колишні багатії, для яких ще недавно Ісаак був ніщо, мимо якого вони проходили, ледь киваючи головами на його запобігливі уклони, про якого говорили, презирливо відкопилюючи губи: «А, це той… що у нього син у в’язниці сидить», — всіх оцих багатих та шанованих у минулому людей раптом немов підмінили.